Майстра гострої політичної сатири сьогодні згадують в контексті знакових поезій. Оминаючи такі риси його характеру, як бажання сільського хлопця стрімко вскочити на столичний літературний Парнас. Зірковість прописаних на Парнасі «метрів» укр.рад.писемства була затверджена в ідеологічному відділі КПУ. А добра половина літературних сантиметрів творили під парасолькою П»ятого політичного управління держбезпеки УССР
Вони любити вміють тільки мертвих. Мені довелося любити Миколу Холодного живого. Це було нелегко.
Амбітний хлопець народився у поліському хуторі на Чернігівщині в родині робітника і селянки. У вогонь його гіпертрофованого честолюбства підливала масла фізична вада. Розпитував Миколу, та він так і не признавався, чи від вибуху якої воєнної цяцьки юнаком отримав ушкодження? Зі спотвореною правою половиною обличчя, з відірваними пальцями на руці подався до Києва.
У відомій хаті Івана Гончара - у двоповерховому особняку на елітному Печерську - відбулося моє знайомство з поетом ще до його запеклої конфронтації з землячками, закоханими в ліри, бандури й солов»їні пісні про кохання. Гноблена нація волала - де ж ви, сини мої? Не ліричними піснями й вишиванками, а по-бойовому озброєні відважні воїни!
Критичне ставлення до влади з народження було в Миколи. Листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу» п»ятикласник - майбутній майстер поетичної метафори - підкинув у коридор сільської школи.
…На початку дев»яностих порівняв Холодного з бомжуватим собакою, що, шкутильгаючи, тиняється містом. Одна лапа покалічена, половина морди спотворена - хтось з гомо сапіенсів хлюпонув на дворнягу окропом. В ізгоя кидають камінням… А друг людини стає ще зліше.
Порівняння Холодному не сподобалось. Я продовжив фантазувати на тему його каліцтва. Пригадав випадок з болгаркою Вангою, що набула своїх надлюдських здібностей, коли буревій підняв її і вдарив об землю. Дівчина осліпла очима, проте стала провидицею.
- Тобі не здається, Миколо, що поетичний дар отримав після того вибуху, що добряче струсонув твою юначу голову?
- Коли так, то давай шарахну й тебе головою об стіну. Може й ти почнеш вірші писати?
Епатажним, дратівливим тоном спілкувався літературний і громадський ізгой.
Офірний цап
Про «зраду» Холодного десятки язиків стерлося. Підписане його іменем «каяття» в «Літературній Україні» не було виключенням з правил специфічно шляхетної поведінки героїв шістдесятників.
Василь Овсієнко, політв»язень, лауреат премії імені Василя Стуса, в публіцистичному матеріалі «Український спротив: доба особистостей» дослідив широкий спектр учасників і попутників шістдесятництва.
- Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним. Хто хотів вижити, той мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захар¬ченко), інші криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї Батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді емігрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан)…
Юрій Мушкетик в інтерв»ю «Главред» дав коротку характеристику поету Холодному.
- Ось недавно помер Микола Холодний. Кручений був дуже чоловік. Він сам заплутався у КГБ. Але у нього є такі вірші, яких ні в кого, мабуть, немає. У ті зловісні роки зовсім юний написав вірш про 1933-й рік: «Жінка кинула чоловіка, і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з герба». Або ж: «Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б»ють. Сьогодні ґвалтують рації про мера шлункові болі. Сьогодні зникає нація, а світ очманів на футболі…»
А ось цитата з інтернет-видання «Сіверщина», її автор також, певно, що з українських інтелігентів.
- Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і засмерділого в остерській квартирі – довго не виходив, сусіди примітили. Талановитий був, але злість його поїдом їла і він ненавидів цей світ і залишив його зі смородом. Як жив – так і помер.
Золотий голос
Жінки грають неабияку роль в житті творчих особистостей. Закомплексований покаліченим обличчям, Микола прагнув захмарних висот. І закохався в юнку з дивним голосом, солістку народного хору.
Співачка була в центрі уваги, зачаровувала співом. Її запрошували на сімейні свята. Холодний кілька хвилин провів в товаристві юної дами свого серця. Можливо, встиг освічитися у почуттях.
За Миколою уважно спостерігали психологи з П»ятого управління КГБ. Досконало вивчили його характер, явні й приховані вади. Нескладно було посварити його з вишиваними патріотами України. Ім»я колючого, дратівливого поета було у всіх на слуху.
Один хлопчина сфотографував Миколу під час прогулянки зі співачкою. Біля Ірпінського будинку творчості СПУ на імпровізованому стенді під мостом розмістив фотомонтаж про «парочку закоханих». Зухвальця-гвалтівника Холодного, що «спокусив, а, може, й занапастив «Золотий голос України!», вишивані сектанти-шанувальники, що збиралися на молитовні збори в хаті Гончара - піддали обструкції.
Згодом той фотограф аматор привселюдно признався, що виконував завдання КГБ.
«Гріхопадіння» поета Холодного, проти якого ополчилися всі, кому не лінь, почалося з розповсюдження його «Відкритого листа до…» - вказувалось ім»я співачки. Микола застерігав юнку від розтринькання пісенного таланту у великому місті. «Патрійоти» наввипередки запрошували ще тоді наївне провінційне дитя прикрашати чарівним співом застілля з оковитою і квашеною капусткою. Дісталося у відкритому листі і музею Івана Гончара, де юна співачка днювала й ночувала. Згодом й вийшла заміж за молодшого від Миколи племінника скульптора.
У своєму відкритому листі вихідець з села Холодний говорив про марність фетішизації українцями другої половини 20-го століття глечиків бабусь, дерев»яних кухлів дідусів. Для української молоді, що мала б енергійно розбудовувати фундамент своєї національної держави, існують продуктивніші способи самовдосконалення, аніж малими дітьми копирсатися в етнографічній минувшині. Коли в усьому світі навколо України
вирішуються фізичні, математичні, економічні проблеми - підвалини національних держав, майбутнє народів, що вже стали нацією, або прагнуть до того.
- Зрадник Холодний замахнувся на святе! Пішов проти чесної громади!
Особисто ображені зухвальцем ментальні пліткарі розповсюджували про нього нісенітниці. Відважними викривачами «зрадника» були сіренькі особистості, що літали тихенько й низенько, а при мареннях-загрозах по кутках шепотіли про свою удавану небезпеку радянській владі. Наймення «хахлов» і «маларосов» не повинно б було їх ображати. Викликати серйозну цікавість в каральних органів держбезпеки своїм вишиваним глиняно-солом»яним вовтузенням ці «контрреволюціонери» - герої до першої скрути - ніяк не могли.
Ворожість до поета, неприйняття Миколи Холодного передусім були виявом ревнощів і заздрощів, що отруїли існування не одному поколінню українців. А гостро сатиричні, патріотичні, по своїй суті антирадянські, бунтівливі вірші сина України Миколи Холодного вже друкували в Парижі, Братіславі, Римі, Нью-Йорку.
Ядуче перо
У 1991 році до мене, редактора відділу культури київської «Молодої гвардії» приніс Микола добірку нових віршів. Серед них був один начебто з циклу мандрівних поезій: «Кличе знов Кагарлик у дорогу. Десь любов там блукає моя. Кагарлицький собака за ногу мене вкусить, неначе змія…»
До головного редактора київської молодіжки зателефонував обурений громадянин з прізвищем Кагарлицький. Він був переконаний, що літературний хуліган Холодний у вірші мав на увазі саме його. На віки прославлений поетом добродій чомусь вимагав спростування-вибачення. Я пообіцяв опублікувати його листа до газети, де він воздасть наклепнику. Та панок Кагарлицький охолонув. Обіцяний протест, на превеликий жаль читачів, до редакції не надійшов.
Згодом покров метафор було скинуто. У 1995 році цей вірш увійшов до збірки «Усмішка Джоконди». У ньому йшлося не так про одного з охоронців «усього святого» добродія Кагарлицького, як про сам музей Івана Гончара, де Микола отримав відкоша від співачки. Вірш про храм культури на печерському пагорбі закінчувався: «…Йде малеча наївна з поклонами, щоб любові навчив до землі. А в котеджі лежить за іконами той, що люльку курив у Кремлі… На воротях собаки зображення, так би мовити, замість герба. Про собаку зворушливі враження із котеджу виносить юрба».
«Люльку курив» чи то бюст Сталіна, чи то парсуна з зображенням комуністичного ідола. То була одна з ранніх робіт скульптора Гончара. Він же автор пам»ятника українофобу Максиму Горькому в Ялті. Ще один знаковий пам»ятник «апостола» української культури в Переяславі-Хмельницькому, де величава росіянка в татарському кокошнику обнімає дівчину в українській плахті, оберігаючи бідну українку від... самостійності.
Хіба тільки мистець Іван Гончар, щоб прохарчуватися виконував настанови партії, членом якої був? Згадайте великого інтелігента Максима Рильського: «Перший сокіл Ленін, другий сокіл Сталін»… Довжелезний ряд конформістів-геніїв можна продовжити до наших днів. Та не станемо цього робити, бо в усі часи ці невмирущі патріоти України вже дихають на ладан зі штучними стимуляторами серцебиття.
В моєму архіві стос віршів Миколи Холодного. Немає жодного, хоч чимось подібного до відомих епохальних творів «на злобу дня»
аксакалів української радянської літератури. Так званими "паровозами" торували собі шлях на комфортний Парнас провідники й нинішньої української – Господи, прости! - духовності.
В Музеї дисидентського руху, в розділі «Персоналії» про поета є такі рядки:
- Вірші Холодного розповсюджуються в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос. Його рядки стають крилатими… У травні 1966 в самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН… У грудні 1971 р. Холодний поширює лист до пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю…20.02 1972 р. Холодний заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1, головне звинувачення – за збірку віршів "Крик з могили"). Слідчий Берестовський шантажував Холодного психіатричною експертизою. 7.07. 1972 р. газета «Літературна Україна» під назвою «На терези совісті» опублікувала під прізвищем Холодного листа, сфабрикованого КГБ. «Автор» ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину».
Миколу було звільнено і відправлено з Києва поневірятися в українську провінцію. Згодом дозволено працювати вчителем російської мови в сільській школі. Районний гебіст регулярно привозив пляшки, та Микола їх віддавав комусь.
- Вони хотіли, щоб я став алкоголіком, щоб тема «поет Холодний» назавжди була закрита.
Дружини шістдесятників
«Шерше ля фам» - ця приказка була доленосною для багатьох шістдесятників.
Один інтелігент завдяки своїй берегині дружині був врятований від гарантованої смерті у мордовському таборі. На п»ятнадцять років молодша від нього, з маленькою дитиною на руках. ГБ-психологи вивозили ув»язненого зі слідчого ізолятора до лісу «подихати повітрям». Тут кохана в сльозах кидалася йому на шию. В результаті операції кандидат до смерті в мордовському таборі зрікся свого «антирадянського твору». І багаторічне, ховаючи очі ходіння по муках Києвом
зі схиленою головою.
До іншого шістдесятника приказка «шукайте жінку» відносилася навпаки. Йудини ГБ-психологи володіли інформацією: дружина виганяла його з дому, доводилося поету підночовувати у знайомих, іноді разом з Холодним. При shershe la famme з, м»яко кужучи, прохолодним ставленням до свого чоловіка було застосовано інший сценарій ліквідації "ворога радянської влади" - фізичне знищення нескореного сина України в тюремному штрафному ізоляторі.
Антиподом до першого шістдесятника можна вважати нашого сучасника, що пройшов усі можливі й неможливі багаторічні голгофи і, слава Всевишньому, сином України живе й донині. І в нього
дружина була на п»ятнадцять років молодшою, також залишалася без засобів до існування з малим дитям на руках... Проте цю галичанку з гордовитим ім»ям Дзвінка було марно вмовляти зіграти за сценарієм П"ятого управління дербезпеки: зі сльозами і зойками кидатся на шию, вмовляючи свого чоловіка
зрадити... себе.
Микола Холодний не мав поруч дружини, ані помешкання у Києві. З розпачем кидатися йому на шию в лісі під час збору грибів було нікому. Влада відважувала одним фізичну смерть... Іншим самокатування...
Ще одна дружина відомого поета - й донині в патріотичному табелі про ранги рахується "шістдесятником", вийшов на пенсію державним службовцем високого рангу (на додачу Героєм України) - в похмурі роки заклинала: «Свого Івана не допущу до в»язниці!». Коли сини й доньки України катувалися по таборах і засланнях, натхненний своєю кухоною музою наш Іванко й написав доленосного для довголіття власного черева вірша, прославляючи рішення з»їзду КПСС…
Та серед жінок Миколи Холодного була одна, що в подумках ніколи не покидала його. Ніхто з затверджених в політбюро штатних майстрів української сатири не має в своєму доробку подібної лірики, до гірких сліз щемливої ліричної поезії, як у Миколи Холодного.
Дорога до матері
«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».
Із материного листа в Самгородок, 1968 рік
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів…
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре –
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода…
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сони у дупло –
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо – не знаєте й сама.
1968
(Цю статтю написав за півтора місяця до семидесятиріччя Миколи Холодного. Намагався достукатися до чергових очільників конаючої від безгрошів»я «Літературної України». Стаття марно пролежала в редакції. Газета офіційних письменників жодним словом не обмовилася про ювілей поета. На шпальтах цього «органу ЦК КПУ» в свій час було опубліковано наклеп на Миколу Холодного, виготовлений П»ятим управлінням КГБ. Спілчанський журнал "Вітчизна" не удостоїв поета хоча б згадкою. І за його життя, і після смерті. Не вдалося поспілкуватися з відомим академіком по всім питанням, що присвятив Холодному цілу сторінку у своєму двотомнику, який можливо колись буде названий «Євангелієм від Іуди». Тілоохоронець-дружина берегла аксакала укрраднезалежного літературознавства від будь-якого спілкування з «не нашими». Щоб, боронь Боже, не розхвилювати тіло, що перебуває в заслуженому стані покою, очікуючи скорого побачення зі святим Петром... Скорочений варіант статті було надруковано 25 липня 2009 у газеті «День». Як кажуть виховані люди у таких випадках - велика подяка! Після майстерного редагування на світ з»явилося недорікувате дитя з новим ім"ям, зі зміщеними акцентами. До того ж прикро за недбайливо пропущені букви у надрукованому вірші покійного поета. Покійного в нашому гріховному світі, та не покійного в українській літературі. Георгій Бурсов.)
«День», №128, субота, 25 липня 2009
Згадуючи Миколу Холодного
30 липня поету-шестидесятнику, літературознавцю, публіцисту й перекладачу, виповнилось би 70 років...
________________________________________
Георгій БУРСОВ
________________________________________
Майстра гострої політичної сатири сьогодні згадують в контексті знакових поезій. Оминаючи деякі риси його характеру, що виражались у бажанні сільського хлопця стрімко скочити на столичний літературний Парнас. Зірковість прописаних на Парнасі «метрів українського радянського письменства» була затверджена в ідеологічному відділі КПУ. А добра половина літературних сантиметрів творили під парасолькою П’ятого політичного управління держбезпеки УССР. Вони любити вміли тільки мертвих. Мені довелося любити Миколу Холодного живого. Це було нелегко...
Амбітний хлопець народився на Поліссі, в родині робітника й селянки. У вогонь його гіпертрофованого честолюбства підливала масла фізична вада. Розпитував Миколу, та він так і не признавався (від вибуху юнаком отримав ушкодження); зі спотвореною правою половиною обличчя, з відірваними пальцями на руці подався до Києва...У хаті Івана Гончара відбулося моє знайомство з поетом ще до його запеклої конфронтації з землячками, закоханими в ліри, бандури й солов’їні пісні про кохання. Нація волала — де ж ви, сини мої? Не з ліричними піснями й вишиванками, а по-бойовому озброєні відважні воїни! Критичне ставлення до влади з народження було в Миколи. Листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу» п’ятикласник — майбутній майстер поетичної метафори — підкинув у коридор сільської школи.
...На початку 90-х я порівняв Холодного з «бомжуватим собакою», що, шкутильгаючи, тиняється містом. Одна лапа покалічена, половина морди спотворена — хтось з гомосапіенсів хлюпнув на дворнягу окропом. В ізгоя кидають камінням... А собака стає ще злішим. Це порівняння Холодному не сподобалось. Я продовжив фантазувати на тему його каліцтва. Пригадав випадок з болгаркою провидицею Вангою, що набула своїх здібностей, коли буревій підняв її і вдарив об землю. Дівчина осліпла, проте стала віщункою-провидицею.
— Тобі не здається, Миколо, що поетичний дар отримав після того вибуху, що добряче струсонув твою юначу голову, — запитав я його? — Коли так, то давай шарахну й тебе головою об стіну. Може, почнеш вірші писати?
Епатажним, дратівливим тоном спілкувався літературний і громадський ізгой.
Як відомо, у житті творчих особистостей-чоловіків жінки грають неабияку роль. Закомплексований покаліченим обличчям, Микола прагнув захмарних висот. І закохався в юнку з дивним голосом, солістку народного хору. Співачка була в центрі уваги, зачаровувала співом. Її запрошували на сімейні свята. Холодний кілька хвилин провів у товаристві юної дами свого серця. Можливо, встиг освідчитися у почуттях. У той час за Миколою спостерігали «психологи» з П’ятого управління КДБ. Досконало вивчили його характер, явні й приховані вади, і їм було нескладно посварити його з вишиваними патріотами України. Ім’я «колючого» поета було у всіх на слуху. Якось один хлопчина сфотографував Миколу під час прогулянки зі співачкою. Біля Ірпінського будинку творчості СПУ на імпровізованому стенді під мостом розмістив фотомонтаж про парочку закоханих. Зухвальця Холодного, що спокусив, а може, й занапастив «золотий голос України» на зборах піддали обструкції... Згодом фотограф привселюдно зізнався, що виконував завдання КДБ. «Гріхопадіння» поета Холодного, проти якого ополчилися всі, кому не ліньки, почалося з розповсюдження його «відкритого листа до...» — вказувалось ім’я співачки (Ніна Матвієнко). Микола застерігав співачку, щоб не розтринькала свій пісенний талант.... Дісталося в листі й Музею Івана Гончара, де співачка днювала й ночувала (згодом вона вийшла заміж за молодшого від Миколи племінника скульптора)...
Треба зазначити, що викривачами «зрадника-поета» були сіренькі особистості, що літали тихенько й низенько, при мареннях-загрозах по кутках шепотіли про свою небезпеку радянській владі. Викликати цікавість в органів держбезпеки контрреволюціонери та герої до першої скрути ніяк не могли. Ворожість до Миколи Холодного була виявом ревнощів і заздрощів, що отруїли існування не одному поколінню українців! А гостро сатиричні, патріотичні, антирадянські, бунтівливі вірші Миколи Холодного друкували в Парижі, Братиславі, Римі, Нью-Йорку...
Миколу було звільнено й відправлено з Києва поневірятися в українську провінцію. Дозволено працювати вчителем російської мови в сільській школі. Районний гебіст регулярно привозив пляшки, та Микола їх віддавав комусь. «Вони хотіли, щоб я став алкоголіком, щоб тема «поет Холодний» назавжди була закрита», — казав Микола. Холодний не мав ані дружини, ні помешкання у Києві. Та серед жінок поета була одна, що в думках завжди була поруч...
У 1991 році до мене, редактора відділу культури «Молодої гвардії», приніс Микола добірку віршів. Серед них був один з циклу мандрівних поезій: «Кличе знов Кагарлик у дорогу. Десь любов там блукає моя. Кагарлицький собака за ногу мене вкусить, неначе змія...». Згодом до мене зателефонував громадянин з прізвищем Кагарлицький. Він був переконаний, що літературний хуліган Холодний у вірші мав на увазі саме його й вимагав спростування. Я пообіцяв опублікувати його листа до газети, де він воздасть наклепнику. Та пан Кагарлицький охолонув. Обіцяний лист, на превеликий жаль читачів, до редакції не надійшов... Згодом покров метафор було скинуто. У 1995 році цей вірш увійшов до збірки «Усмішка Джоконди». Йшлося про Музей Івана Гончара, де Микола отримав відкоша від співачки, в яку був закоханий. Вірш закінчувався: «...Йде малеча наївна з поклонами, щоб любові навчив до землі. А в котеджі лежить за іконами той, що люльку курив у Кремлі... На воротях собаки зображення, так би мовити, замість герба. Про собаку зворушливі враження із котеджу виносить юрба»...
Про «зраду» Холодного десятки язиків стерлося. Підписане його іменем «каяття» в «Літературній Україні» не було виключенням з правил специфічно шляхетної поведінки героїв шістдесятників.
Так, Василь Овсієнко, політв’язень, лауреат премії імені Василя Стуса, в публіцистичному матеріалі «Український спротив: доба особистостей» дослідив широкий спектр учасників і попутників шістдесятництва:
— Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним. Хто хотів вижити, той мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї Батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді емігрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан)...
— Недавно помер Микола Холодний. Кручений був дуже чоловік. Він сам заплутався у КДБ. Але у нього є такі вірші, яких ні в кого, мабуть, немає, — підкреслює Юрій Мушкетик. — У зловісні роки зовсім юний написав вірш про 1933-й рік: «Жінка кинула чоловіка, і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з герба». Або ж: «Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б’ють. Сьогодні ѓвалтують рації про мера шлункові болі. Сьогодні зникає нація, а світ очманів на футболі»...
У Музеї дисидентського руху в розділі «Персоналії» про поета є такі рядки:
«Вірші Холодного розповсюджуються в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос. Його рядки стають крилатими... У травні 1966-го в самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН... У грудні 1971 р. Холодний поширює лист до пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю... 20.02 1972 р. Холодний заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1, головне звинувачення — за збірку віршів «Крик з могили»). Слідчий Берестовський шантажував Холодного психіатричною експертизою. 7.07. 1972 р. газета «Літературна Україна» під назвою «На терези совісті» опублікувала під прізвищем Холодного листа, сфабрикованого КДБ. «Автор» ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину».
Дорога до матері
«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».
Із материного листа в Самгородок, 1968 рік
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів...
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
олотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі
бритви для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре —
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода...
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло —
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо — не знаєте й сама.
ДОВIДКА «Дня»
Микола Костянтинович Холодний народився 30 липня 1939 р. на хуторі Стягайлівка, що на Чернігівщині. Учився на філологічному факультеті Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Розповсюдженою «самвидавом» сміливою громадянською лірикою завоював популярність у студентів. У 1965 році був виключений з університету. За «перевиховання» бунтівного поета взялися органи держбезпеки. У 1968 році Микола Холодний закінчує Одеський університет.
Згодом у Франції, США, Канаді, Чехословаччині, Польщі виходять його книги. Особливого розголосу набуває «Крик з могили» (1969 р.) Після цієї поетичної збірки поета видворили з Києва. Він був безробітним, пастухом-свинопасом, сторожем... «Український націоналіст» навчав сільських дітей російській мові й писав вірші. За кордоном вийшли його книжки «Сутеніє в душі» (Париж, 1969 р.), «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979 р.) Остання відзначена премією Ватикану. Лише в роки незалежності Миколі Холодному вдалося за власний кошт опублікувати книжки «Дорога до матері», та «Усмішка Джоконди». Ім’я українського поета ще за його життя було внесено до Британської енциклопедії. Помер Микола Костянтинович в Острі, на Чернігівщині.